Мета і самоорганізація. Можливості самоорганізації суспільних систем


Геннадій Повєщенко,
Інститут прикладного системного аналізу НТТУ „КПІ”

Мета і самоорганізація. Можливості самоорганізації суспільних систем

Самоорганізація суспільства ‒ перехід до цілісної суспільної системи в той чи інший спосіб: політичний, юридичний, психологічний, моральний, економічний тощо. Характерною специфікою таких систем є прагнення до виживання і саморозвитку і активна взаємодія з оточенням, яке часто протидіє і обмежує їх розвиток. Це процес виживання систем, найбільш здатних до адаптації до змін в оточенні, тобто «виживання найбільш пристосованих». Системи неживої природи самоорганізовуються за законами природи, біологічні системи ‒ через генетичні коди, а суспільні системи ‒ через культурні коди: культуру, традиції, мораль, досвід, інтуїцію, емоції, звички, мрії, бажання і т.д. Культура  ДНК соціальної системи.
Самоорганізація соціальної системи через культурні коди породжується самою системою в результаті втрати стійкості того чи іншого стану. Загальним паттерном її організації є мережевий паттерн ‒ загальний паттерн життя. З паттерном мережі пов’язане поняття зворотного зв’язку. Якщо суспільство підтримує активну мережу зв’язків, воно навчається на помилках завдяки зворотним зв’язкам і таким чином самоорганізовується. Це означає, що динаміку самоорганізованих систем, спрямованих на самовиживання і самозбереження, важко прогнозувати на далеку перспективу. Тому соціальна діагностика, яка сприяє розвитку системного мислення, важливіша за соціальну терапію.
Функціонування відкритих суспільних систем є прикладом складних явищ самоорганізації, які мають місце далеко від рівноважного стану. На жаль, люди далеко не завжди користуються своєю здатністю до самоорганізації заради тимчасового зростання прибутків, продуктивності праці тощо.
Загальні закономірності самоорганізації суспільства як співвідношення між соціальним порядком і соціальним хаосом досліджує соціальна синергетика ‒ сучасна концепція глобального прогресу людства як нелінійного процесу чергування порядку і хаосу, і тому соціальні науки не повинні давати точні прогнози, бо люди мають свободу вибору і не є аналогічними елементам природних систем. Вони мають можливість розуміти, уявляти і творити.
Результатом самоорганізації має бути виникнення чогось нового, і це нове якісно відрізняється від того, що його породило.
Ефективність організації залежить від взаємодії між її елементами, яка може мати форму співробітництва, змагання, коаліції, конфлікту тощо. «Проблема організації ‒ це тема глибокого соціологічного, як і біологічного, значення, пов’язана з теорією інформації найтіснішими узами» (Н. Вінер).
Джерело самоорганізації – внутрішні властивості системи як узгоджена, когерентна взаємодія її елементів. Система мобілізується, самоорганізується для опору збуренням, коли оточення поводиться агресивно до неї.
Рушійна сила самоорганізації ‒ прагнення до самозбереження системи за змін в оточенні; прагнення до мінімальної залежності від оточення; культура, бажання, знання, можливості як ресурси різної природи, традиції, звички, жадібність, страх тощо.
Проблема самоорганізації суспільної системи полягає в узгодженні її просторово-часових, матеріально-енергетичних, інформаційних і ментальних зв’язків для досягнення загальносуспільної мети як очевидної, зрозумілої, конкретної і реальної переваги над сучасним станом.
Основні умови виникнення ефектів самоорганізації:
• узгодженість дій як наслідок наявності мети системи;
• відкритість системи як джерело ресурсів до існування системи;
• структура нелінійних зв’язків як механізм самоорганізації системи;
• критичність як «спусковий гачок» процесів самоорганізації.
Основні процеси самоорганізації:
• самонародження організації, структури, поведінки ‒ виникнення нової цілісності;
• розвиток системи як цілеспрямований перехід до більш високого рівня інтеграції і диференціації в процесі накопичення досвіду;
• самопідтримка, самозбереження певного рівня організації і розвитку за зміни умов функціонування;
• процеси з випередженням.
Самоорганізація ‒ це здатність систем ускладнювати свою структуру і поведінку. Системи здатні створювати нові структури, змінювати поведінку, навчатися. Наприклад, наука є системою самоорганізації, побудованою на простих вихідних принципах. Еволюція теж реалізується шляхом створення нових структур і типів поведінки. Те ж саме можна сказати про мозок, генетичний код та імунну систему людини. Тому будь-яка політична, економічна, соціальна, культурна, біологічна система загине, якщо не буде змінюватися, розвиватися, еволюціонувати.
Самоорганізація асоціюється з розвитком і прогресом як шляхом до гуманітарного суспільства, менш імовірного, ніж сучасне. Прогрес можна визначити як перехід від більш імовірного стану до менш імовірного, від універсального до унікального. Відповідно, дезорганізація ‒ більш імовірна структура або поведінка ‒ це шлях до хаосу, спаду, занепаду, деградації, регресу, дезінтеграції, руйнації, незгоди, рівно важності, які створюються мимовільно, самі собою. Найближчий синонім самоорганізації ‒ розвиток як перехід до менш імовірних структур і типів поведінки.
Для системи важливо все: елементи, структура, зв’язки, ресурси, мета. Все пов’язане з усім. Для появи і реалізації того чи іншого суспільного явища необхідні відповідні умови: наявність мети, людей, ресурси, гроші, проекти, мотивація тощо.
Будь-яка система має мету. Мета вказує системі, яким чином вона має діяти, тобто дає їй завдання. Тому мета об’єднує систему в цілісність. Мета як бажане майбутнє має вирішальне значення для поведінки системи ‒ вона є системостворюючим фактором, а сучасне є процесом вибору. Мета повинна бути такою, щоб все інше її не затьмарило.
Зміна мети змінює її поведінку навіть за наявності всіх тих самих елементів. Зміна мети може повністю змінити систему, навіть якщо всі її елементи і взаємозв’язки залишилися. Що важливіше в системі ‒ елементи, взаємозв’язки чи мета? В ній все важливе. Все впливає на все. У кожної складової своя роль. Але часто найменш явна частина системи – її призначення або мета – має вирішальне значення для поведінки системи, визначає, якою вона буде. Взаємозв’язки теж критично важливі. Зміна взаємовпливу зазвичай змінює поведінку системи.
Не варто розраховувати на успіх, якщо не розумієш кінцеву мету; яка до неї відстань, тобто розрив між тим, що є і тим, як має бути; що треба для досягнення мети.
Існують три шляхи переходу (еволюції) від минулого і сучасного до майбутнього: синхронність, стохастичність, самоорганізація. Сучасне і майбутнє як дві «точки», що задають напрямок до мети – одного з параметрів порядку, до якого системі треба підлаштовуватися. Цей напрямок задає шлях майбутньої еволюції системи.
Але самоорганізована система не може еволюціонувати в довільному напрямку. Спектр напрямків визначається відповідними умовами, за яких вона сама здійснює вибір напрямку. Зрозуміло, що вибір можливий, якщо існує множина вибору. Її відсутність означає безальтернативність. За нереальної мети неможливо визначити реальний стан і досягнути бажаного результату. Якщо вибрано не той шлях, то все інше справі не зарадить.
Мета системи‒ стан або траєкторія, які мають певні переваги. Метою може бути незалежність від оточення; створення, виживання або збереження організації; освіта, реформа, отримання прибутку тощо. Мета є умовою виникнення системних зв’язків. Мета системи визначається її внутрішньою парадигмою, яка виявляється через інтереси, ідеї, погляди, оцінки, стереотипи поведінки і вибору рішень, ставлення до суспільних традицій і цінностей. Наприклад, система, яка сповідує соціокультурну парадигму, має за мету інтереси своїх членів. Самоорганізована система має множину притаманних саме їй можливих напрямків розвитку і станів, до яких вона може перейти.
Проблема минулого-майбутнього пов’язана з консервативністю і дисипативністю систем, тобто зі збереженням або перетворенням. Минуле зберігається з плином часу різними людьми і системами, а майбутнє вимагає перетворення існуючого, тобто творчості. Зрозуміло, що для творення майбутнього корисним є досвід минулого. Ці два основні аспекти діяльності людей вимагають різних ієрархій зв’язків. Тут виникає основне питання: потрібна творчість чи ні? А це значить, що формулювати мету, тобто встановлювати зв’язок з майбутнім, треба людям творчим. Тому що потрібна уява про майбутнє, тобто інтуїція. І логіка тут навряд чи допоможе. А от коли визначено мету, шлях до мети і стратегія її досягнення, потрібна логіка для усунення перешкод. Ось чому для суспільної системи, яка хоче саморозвиватися і самозростати, бажано мати на верхньому рівні ієрархії людину, групу людей або систему, яка вміє передбачати, прогнозувати, формулювати і реалізовувати цю свою функцію у вигляді звʼязків з майбутнім, тобто залежності сучасного від майбутнього як нової функції.
Зв’язки минулого і сучасного з майбутнім – досвід+прогноз – зумовлюють вибір – сприяють узгодженості дій, яка є результатом функціонування зворотних зв’язків різної природи: просторово-часових (зв’язок поколінь, досвід, …), ментальних (віра в майбутнє, в ідею, в Бога, …), матеріально-енергетичних (ми живемо в реальному світі) і, безумовно, інформаційних.
Узгодженість дій на основі загальної мети і стратегії її досягнення при переході від простої поведінки до складної є результатом функціонування зворотних зв’язків на різних рівнях суспільної ієрархії. Формулювання мети системи як зв’язку сучасного з майбутнім, визначення стратегії досягнення мети і відповідні прогнози ‒ це і є верхній рівень системної ієрархії. У цьому зв’язку зауважимо, що звичка ‒ ознака зникнення мети, наприклад, звикання до погіршення умов життя, зниження її стандартів. Такою ж є, наприклад, звичка концентрувати увагу на валовому національному доході, який не враховує здоров’я, якість освіти, мудрість, радість, талановитість, тобто те, заради чого люди живуть. Звичка ‒ стереотип мислення, як та проторена колія, якою чим більше їздять, тим стійкішою і зручнішою вона стає.
Мету і шлях до мети визначають інтуїція, творчість, креативність. Відсутність мети створила хаотичну непередбачену державну політику України з важкими наслідками для суспільства.
Очевидно, що наявність творчих особистостей і структур, здатних сформулювати мету системи і створити стратегію її досягнення, необхідна для саморозвитку суспільства. Мету визначає передбачення, а здатність визначає засоби для її досягнення. Цілеспрямованість ‒ здатність системи досягти певного результату за певних внутрішніх і зовнішніх умов і за наявності певних ресурсів.
Три фундаментальні цінності людини і суспільства:
• самоповага;
• мета (як змінити життя, щоб бути щасливим);
• здоровий глузд (діяти в напрямку до мети).
Цінності ‒ наша уява, як має бути в житті. Принципи ‒ норми, що визначають поведінку.
Суспільна система має зовнішнє оточення, з яким вона пов’язана через граничні умови ‒ двобічні потоки матеріальних, енергетичних, інформаційних та інших ресурсів. Обмеженість ресурсів (освічених людей, технологій, пального, матеріалів тощо) є загальною ситуацією існування суспільства і не є «проблемою», як це часто формулюють. Проблема полягає в тому, де і яким чином ресурси знайти.
Наш світ є нелінійним. Нелінійність ‒ багатозначність, наявність якісних змін, можливість зміни правил гри, запізнення, відсутність чітких границь. Поняття нелінійності є корисною метафорою системного аналізу, тому що сам зміст процесу мислення поки що мало зрозумілий навіть на інтуїтивному рівні.
Поки існує різниця між сучасним і бажаним майбутнім, зворотні (нелінійні) зв’язки будуть рухати систему в напрямку бажаного стану. Ознаки нелінійності системи: наявність множини вибору; раптові автокаталітичні зміни типу «вибух», що відповідає сучасній світоглядній концепції станів і раптових змін; періодичність; непередбаченість (що породжує необхідність прогнозу); неадекватність; обмеження, як от «…мораль ‒ дисципліна людства» (А. Пуанкаре); самозбудження; гістерезис (залежність від передісторії); резонанс (загострення); індукція (взаємодія між гальмуванням і збудженням, яка виражається в тому, що виникнення одного явища спричиняє розвиток іншого, протилежного); прискорення; запізнення; випередження (дії на випередження потребують уявлення про майбутнє) тощо. Це ситуації, коли процеси реалізуються за таких значень параметрів, що для їхнього опису потрібні нелінійні моделі.
Нелінійна реакція – залежність результату від досвіду, вміння, інтуїції, везіння, випадковості тощо. Взаємозв’язки мають критичне значення, бо їх зміна призводить до зміни поведінки системи.
В нелінійних системах незначне збурення може спричинити надзвичайно сильний (нелінійний) ефект. Створення, самоаналіз наслідків і самоконтроль дії нелінійних зв’язків між елементами системи як реалізація їх функцій є необхідною умовою явища самоорганізації. Так, регуляторні процеси створюють зворотні зв’язки – нелінійні взаємодії, які сприяють розвитку і зростанню елементів, найбільш необхідних для збереження системи (наприклад, діяльність, спрямована на інтенсифікацію праці, адаптацію до змін умов існування, створення нових технологій як каталізаторів виробництва тощо).
Нелінійність системи означає непередбачувану реакцію на збурення. У нелінійному світі точне передбачення зазвичай неможливе. За наявності нелінійності прогнози розвитку системи втрачають довгостроковість: причина одна – наслідки різні. Тому динаміка нелінійної систем на далеку перспективу є важко прогнозованою.
В лінійних системах нових властивостей не виникає за будь-яких збурень, і зміни залишаються кількісними. Лінійна поведінка є універсальною, повторюваною, а нелінійна – унікальною, різноманітною. Перехід від універсального до унікального і є прогресом – переходом від більш імовірного стану до менш імовірного. Саме нелінійність та нерівноважні обмеження створюють множину рішень і типів поведінки.
Якість та реальність рішень залежить від рівня попереднього аналізу ситуації. Рішення повинне мати оцінку матеріальну, етичну, моральну, юридичну, політичну тощо. Прийняття рішення без оцінки є принциповою інтелектуальною помилкою. Часто приймають рішення на основі раціональності, тобто логічним шляхом використання «лінійних» засобів міркування. Але існує інтуїтивна, нераціональна сфера, яка пов’язана з творчістю, почуттями, символами, наглядними образами і уявними картинами, тобто «нелінійними» засобами досягнення мети.
Таким чином, наслідком і результатом цілеспрямованої самоорганізації має бути досягнення системної мети. Гідне людини самоорганізоване суспільство може тривалий час існувати лише в тому випадку, якщо кожний діє таким чином, наче він в рамках своєї власної діяльності відповідає за ціле.