Крим та інша Україна: психокультурні підстави та проблеми інтеграції


Роман Зрайко, член Правління ГО „СЕНС”,
Лариса Карп’юк, виконавчий директор ГО „СЕНС”

Крим та інша Україна: психокультурні підстави та проблеми інтеграції

Зроблено спробу осмислення проблем міжетнічних стосунків у Криму та його культурної інтеграції з іншою Україною. Головну увагу зосереджено на психокультурних, глибинно-психологічних, інформаційних та інших державотворчих чинниках. Окреслені деякі принципи, умови та шляхи успішної інтеграції Криму в український простір відповідно до викликів сучасності. Показано, що інтеграційні та державотворчі процеси в Криму тісно пов’язані з культурно-об’єднавчим потенціалом титульної нації – українців. Стаття написана і подана до друку більше десяти років тому, але так і не була опублікована в збірниках Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології.
Ключові слова: етнічна спільнота, стійкі риси етнопсихіки, регіональна ідентичність, духовні функції, культурна інтеграція.

Attempt of judgement of problems of interethnic relations in Crimea and its cultural integration with other Ukraine is made. The main attention is concentrated on psyche-cultural, deep-psychological, information and other factors of integration of the state. Some principles, conditions and ways of successful integration of Crimea to the Ukrainian space are outlined in view of modern requirements. It is shown, that processes of integration and the state construction in Crimea directly are connected to cultural-unifying potential of the title nation – ukrainians.
Keywords: ethnic community, steady traits of ethnopsyche, regional identity, spiritual functions, cultural integration.

Проблема. Процеси розпаду Радянського Союзу та утворення суверенної держави Україна зумовили надзвичайну гостроту й актуальність проблеми Криму – як у питаннях політико-юридичних, так і соціально-економічних, культурно-духовних і т.і. Активізувалися наукові дослідження у площині спільної з Україною історії Кримського півострову, культури народів, що його заселяли в різний час. Разом з тим найбільший акцент робився на розв’язанні поточних практично-політичних завдань, як от недопущення конфліктів на етнічному грунті, запобігання сепаратизмові, розв’язання соціальних проблем кримських татар, виправлення помилок, допущених керівництвом України у своїй політиці щодо Криму. Традиційними стали численні заходи (конференції, семінари, круглі столи) з питань міжнародної безпеки та геополітики у Кримському регіоні, що проводяться різноманітними міжнародними та українськими організаціями та інституціями. З іншого боку, в засобах масової інформації вистачає публікацій, де гостро критикується інформаційна політика України в Кримській автономії, аналізуються конфліктогенні процеси в культурно-інформаційному полі півострова. Проте, на нашу думку, недостатньо уваги приділяється культурно-психологічним, ментальним та культурно-цивілізаційним чинникам, умовам стійкого об’єднання Криму з іншою Україною.

Західні експерти, напротивагу емоційним реакціям російської сторони, радять розв’язувати всі геополітичні проблеми Криму лише з опорою на раціональність, економічні та політико-юридичні важелі. При цьому Захід ризикує впасти в іншу, напротивагу Росії, крайність, а саме: неврахування цілої низки психокультурних, ціннісно-смислових чинників, які у східно-слов’янських народів відіграють зовсім іншу роль, ніж у західно-європейській цивілізаційній матриці. Побіжно зазначимо, що в Росії вивченню ментальних (у значенні глибинно-психологічних, психокультурних) аспектів надається особливе значення, ціла низка інституцій та учених глибоко розробляють ці проблеми. Вважаємо, що неврахування цих важливих аспектів дуже заважає (а в міру зростання геополітичних проблем буде заважати ще більше) як глибокому дослідженню інтеграційних процесів, так і виробленню дієвої політики Української держави у цьому питанні.

Мета статті: проаналізувати ряд чинників, що породили складність кримської проблеми в ментальному і вже як наслідок – в інформаційному, геополітичному, культурному та інших аспектах. Показати їх місце і значення у процесах інтеграції України в єдину спільноту.

Крим, без перебільшення, є найчутливішим показником організуючо-державотворчого потенціалу України, ефективності її зовнішньої та внутрішньої політики. «Крим також важливий для України, бо це є своєрідний символ реальної і потенційної загрози територіальній цілісності, яка підриває її безпеку. І це буде становити одну із найважливіших міжнаціональних проблем і проблем безпеки, етносоціальних проблем і труднощів становлення громадянського суспільства в Україні… Крим також важливий Україні, бо він підкреслює слабкі місця її політики і системи національної безпеки» [1].

У той же час як вітчизняні, так і зарубіжні експерти вказують на слабкість української політики щодо Криму як мінімум у декількох дуже важливих сферах: економічно-господарській, військово-політичній, культурно-інформаційній.

Одна з причин складної і заплутаної ситуації в Криму, на нашу думку, криється в особливостях ментальності трьох народів, що відіграють основну роль на півострові, а, отже, і тих еліт, що діють від імені своїх народів. Зрозуміло, що потенційно конфліктогенним є вже саме неспівпадіння чи протилежність матеріальних та духовних інтересів українців, росіян і кримських татар. Ці культурно-етнічні групи на півострові не є повністю самостійними, а більшою чи меншою мірою включені у відповідні культурні матриці Росії, України та мусульманського світу відповідно. Особливо гостро на стосунках між представниками різних етнічних спільнот позначаються геополітичні розбіжності між Росією та Україною, а також пам’ять про історичну несправедливість щодо певних народів, застарілі етностереотипи тощо.
На одній з конференцій, присвячених проблемам інтеграції кримських татар в українське суспільство, М.Шульга сказав: «Коли всі різні усвідомлять свою відмінність, конфлікт не виникне» [2]. Ми вважаємо, що це необхідна умова, але недостатня. Відчуття «інакшості» присутнє і на рівні примітивного протиставлення «ми-вони», «свої-чужі», та чи можна створити гармонійну, цілісну спільноту, консолідовану політичну націю на такій основі? Бачення відмінностей – це лише перший крок, а далі має відбуватися пошук того, що об’єднує всі народи, що живуть поруч, об’єднує в минулому, теперішньому і майбутньому як певна стратегічна мета. Поєднати відмінності так, щоб вони стали джерелом, поштовхом для утворення якісно вищої спільності, – в цьому справжнє мистецтво політики.

З нашої точки зору, глибинною ментальною основою «кримської проблеми» є, серед іншого, домінування у психіці слов’янських народів Криму функції конкретних почуттів на відміну, наприклад, від Північно-Західної Європи з її розвиненим раціональним мисленням, та навіть від тих же кримських татар. Звідси випливає пристрасність оцінок, необ’єктивність аналізу ситуацій, труднощі у розв’язанні спірних питань шляхом компетентних дискусій, вироблення спільного правового поля, дотримання встановлених «правил гри». При цьому найбільші непорозуміння виникають якраз у тих аспектах життя, котрі відповідають слабко диференційованим функціям колективної психіки згаданих народів: в економічних та правових питаннях, у визначенні критеріїв професійності та об’єктивності.

Важливим фактором, що ускладнює міжетнічні стосунки у Криму, є надто повільні та неефективні ліберально-ринкові реформи, поширена в Україні економічна та правова нестабільність і незахищеність. Ця проблема також спільна для всіх народів, що населяють Кримський півострів. Через надмірно розвинену емоційність, почуттєвість, що склалися історично, росіяни, українці (сюди ж можна додати вірменів, греків) все ще не можуть на сучасному рівні оволодіти прагматично-діловим мисленням, внормувати його, стати відповідальними, компетентними, свідомими суб’єктами економічних процесів. У такій ситуації всі інституції, що начебто мають за визначенням бути «логічними», часто-густо є насправді «етичними», відображаючи певні стійкі риси менталітету. Економічні ж негаразди призводять до взаємних звинувачень, негативних проекцій на ті народи й етноси, які в економічному та ментальному плані мають різко відмінні чи протилежні властивості. Саме таким зручним об’єктом для негативних проекцій і є кримські татари.

Та оскільки знайдено своєрідний «спільний знаменник» для кримських негараздів, то його ж можна використати як основу для налагодження співпраці всіх етнічних спільнот, що населяють Крим. Виходячи з цього, ми пропонуємо наступну стратегію. Владна і символьна (духовна) еліти повинні включати в себе значно більшу кількість людей, здатних вивести з «колективної тіні» проблеми впорядкування господарського, економічного життя, розвинути його зі слабкодиференційованого, хаотично-анархічного стану «гри без правил» або правил, встановлених окремими асоціальними групами у власних інтересах, допомогти колективній рефлексії осмислити ці проблеми з опорою на власні культурні особливості та міжнародний досвід, вселити впевненість в успішному розв’язанні перш за все матеріальних і соціальних проблем. Це допоможе уникнути «імітування» ринково-ліберальних реформ, захистить українське суспільство від маніпулятивного впливу з боку світових бізнесових кіл.

Тепер більш уважно подивимось, а що розділяє основні етнічні суб’єкти Криму, що заважає їм порозумітися? Звернемось спочатку до процесів, які відбувалися і продовжують відбуватися в культурно-інформаційному полі Кримської автономії. На думку міжнародних експертів, «центральний уряд мав обмежений інформаційний контакт з місцевим населенням, а російські засоби масової інформації відігравали надзвичайно негативну роль. Але інформативний простір належав їм, що було помилкою України» [1]. У зв’язку з цим Україні ще в 90-і роки радили якнайшвидше освоювати інформаційний простір Криму, бо без цього неможлива ефективна діяльність неурядових організацій, неможливе стабільне громадянське суспільство.

На вину центрального уряду в інформаційно-ідеологічному змаганні за Крим указує багаторічний дослідник цих питань Джон Яворський, професор Університету Ватерлоо, Канада: «Поведінка і погляди, обстоювані кримськими татарами, не можуть не вражати. Вони надзвичайно послідовно обстоюють мирні й безконфліктні засоби розв’язання проблеми Криму – своєї історичної батьківщини. Також вони надзвичайно дисципліновані й зорганізовані. Водночас, якщо не буде вжито заходів для поліпшення соціально-економічної ситуації, це, звичайно, справить негативний вплив. Нині ж рівень організації й дисципліни серед кримських татар справді заслуговує поваги… Що стосується кримських татар, вони, мабуть, є найбільш організованою політичною силою. Дуже жаль, що український уряд проявляє упередженість і політичну пасивність. На самому півострові татари часто натикаються на відкриту ворожість. Незважаючи на це, татари уникали проявів насильства і протестів. Але якщо так триватиме й надалі, ситуація може змінитися» [1].

З іншого боку, Богдан Семенко, експерт Кримського Незалежного центру політичних дослідників і журналістів указує на відповідальність кримських ЗМІ за роздмухування ворожості й недовіри між різними етнічними спільнотами півострова, між його населенням та українською державою, за системне викривлення дійсного стану речей, результатом чого є цинічна маніпуляція громадською думкою, особливо під час виборів та інших важливих суспільних подій, руйнування механізмів громадянського суспільства і державотворчих процесів у цілому [3]. Подібної точки зору дотримується і Анастасія Смагіна, аналітик УНЦПД. Вона зазначає, що „інспіровані ззовні інформаційні антиукраїнські кампанії наша країна продовжує програвати (і це стало вже традицією)”[3]. Таким чином, підсумовує Б.Семенко, „російськомовний кримський інформаційний простір є МОСКВОЦЕНТРИЧНИМ, він орієнтується не на свою державу, не на свій закон, не на свій менталітет, не на своїх політиків, не на свої гроші, а на традиції та політику сусідньої держави… Дезінформаційні мас-медіа… вибудовують суспільство, в якому суб’єктом історії був би тільки один закордонний центр, у даному випадку – Москва, а решта громад і людей, весь Крим, були б для нього слухняними маніпульованими об’єктами, які відірвані від реальності і не здатні оцінити події та процеси адекватно їх сутнісному значенню” [3].
Російський етносоціолог Л.Сагітова дослідила, як виникає регіональна ідентичність під впливом різноманітних соціальних чинників, зокрема «конструктивістської діяльності ЗМІ», символьної та владної регіональних еліт (на прикладі Республіки Татарстан) [4]. “Символьна еліта” – це наукова і творча інтелігенція, що тиражує і створює за допомогою ЗМІ етнічні цінності та символи, формулює інтереси мовної чи етнокультурної групи, виробляє відповідне ідеологічне забезпечення, зрештою, творить поле «високої культури» і наставлення масової свідомості. Владна еліта закріплює співвідношення соціально-групових статусів у системі панування-підпорядкування (в політиці, економіці, культурі, релігії, ЗМІ тощо). Таким чином конструюється система стосунків етнічних груп, що закріплюється й легітимується за допомогою офіційної ідеології. Надання значущості певним етнічним категоріям стає одним із засобів для формування й підтримки системи панування – підпорядкування.

Це призводить до закріплення певного співвідношення в етносоціальних групових статусах.
На думку Л.Сагітової, саме державним функціонерам та інтелектуальній еліті належить провідна роль у формуванні регіональної й етнічної ідентичності. Дослідниця виокремлює низку чинників, що сприяють конструктивістській діяльності мас-медіа та місцевих еліт з утворення таких ідентичностей. По-перше, це ситуація культурного прикордоння. По-друге, загострення соціально-економічних проблем у результаті професійної неспроможності владної еліти, що призводить до спрямування народного невдоволення назовні, на інші етнічні групи (тут підключається символьна еліта і створює для цього відповідну ідеологічну базу). По-третє, соціально нестабільне суспільство, яке модернізується, переходячи від одного соціально-економічного устрою до іншого, переживає кризу ідентичностей, і пробудження регіональної та етнічної самосвідомості відіграє роль психологічного захисного механізму на рівні як особистості, так і кожної спільноти в цілому. На фоні згаданих чинників при активній політичній та фінансовій підтримці ззовні етнічна та мовна проблеми легко переходять зі сфери приватного життя у сферу публічну та політичну, стаючи іноді питанням національної безпеки.

За даними Центру Разумкова, у Криму спостерігаються ознаки цілком особливої ідентичності („народ Криму”, „кримчани”) [5]. „Респондентам запропонували оцінити за 10-бальною шкалою, наскільки близькі до них за характером, звичаями і традиціями жителі інших регіонов України або суміжних країн (уведених як референтні)” [5]. Виявляється, що для жителів АР Крим населення Росії є ближчим, аніж населення усіх інших регіонів України. Проте більш важливим, на наш погляд, є результат, отриманий для України в цілому: населення нашої країни вважає громадян Росії та Білорусії ближчими за своїх співгромадян із Західного регіону: Волині, Галичини, Буковини і Закарпаття. Соціологічні дані, отримані Центром Разумкова у 2005-2006 рр., свідчать про значну психокультурну та психополітичну дезінтегрованість, мозаїчність України, і в цьому плані проблема Криму – лише концентрований вияв загальноукраїнських процесів.

Специфіка Криму, серед іншого, в тому, що він був і є місцем постійної інтенсивної взаємодії найрізноманітніших соціокультурних матриць і суперматриць: грецької, римської, візантійської, мусульманської, східнослов’янськоправославної, західноєвропейської та ін. До того ж історик О.Галенко на основі розроблених О.Пріцаком критеріїв виділяє на території України три великі зони, що різнилися характером і ритмом історичного часу та були ареалами поширення певних спільнот: середземноморську, степову і лісову [6]. Причому південний берег Криму разом із прибережними місцями Північного Причорномор’я належить до середземноморської культурно-історичної зони, а решта Кримського півострова – до степової зони. А є ще фактор етнічного складу, непростої історії взаємин трьох основних народів, що населяють півострів. Навіть самі ці обставини свідчать про складність проблеми культурної інтеграції Криму з рештою України і про той високий духовно-інтелектуальний та відповідально-професійний рівень еліт, який конче необхідний для гідної відповіді на виклики часу.

Продовжуючи аналіз ментальних передумов для внутрішньої та зовнішньої культурної інтеграції Криму, звернемось до результатів дослідження С.Хаїрової [7]. Вона порівняла батьківське ставлення до дітей у сім’ях українців, росіян та кримських татар, а також показала, що ці показники мають чіткий зв’язок з відповідною етнокультурою, а, отже суттєво впливають на формування особистості та її поведінку в соціумі.

„В українських сім’ях і мати і батько виявляють більшу поблажливість до хлопчиків, їх сприймають як більш молодших порівняно з реальним віком, схильні менше вимагати від них і рідше карати. До дівчаток ставлення більш строге й вимогливе. У татарських сім’ях обоє родичів менше вимагають і більше потурають саме дівчаткам, їх балують і рідше карають. Яскраво виявлене переважання жіночих якостей у дівчаток і чоловічих якостей у хлопчиків” [7]. Для обох українських батьків характерним є низький рівень санкцій, проте у матерів цей рівень вищий, ніж у батьків. „Складається враження, – пише С.Хаїрова, – що основні виховні функції (і заохочення, і покарання) сконцентровані в матері, тоді як батько виглядає досить турботливим, проте ліберальним вихователем” [7]. Це повністю співпадає з висновками багатьох інших дослідників про домінування жінки-матері в українській сім’ї та культурі в цілому. Натомість у татарській сім’ї традиційним головою сімейства є батько. Він приймає рішення, контролює і карає. Стосунки будуються на підкоренні дітей і всіх членів сім’ї батькові. В росіян також контролююча функція належить батькові.

В російських сім’ях відношення до дітей емоційно стримане, більш дистанційоване, з більшою самостійністю, незалежністю і врахуванням потреб дитини. Словом, без надмірної опіки та обмежень. В українських сім’ях домінують високий рівень гіперпротекції, потурання, ігнорування потреб дітей і переважання жіночих якостей. Також спостерігається найбільш низький рівень покарань і низька інфантильність. Коротше кажучи, це стосунки опіки-потурання, але без інфантилізації. У сім’ях кримських татар має місце високий рівень протекції та потурання, які, однак, поєднуються з високим рівнем вимог – заборон і санкцій (опіка плюс обмеження). Дослідниця зазначає, що в класифікації Ейдеміллера такі стосунки визначаються як виховання за типом підвищеної моральної відповідальності [7].

Підсумовуючи, можна сказати, що саме тип сімейно-родинного виховання кожного з трьох основних народів Криму великою мірою несе у собі „ген” його самоздійснення на соціальному, політичному і духовному рівнях. Те, що відбувається на мікрорівні спільноти, обов’язково відтворюється на суспільному макрорівні, перш за все в поведінці еліт, міжгрупових та міжетнічних стосунках. Як видається, взаємозбагачення трьох культур у сфері сімейного виховання, відбір того, що є найбільш ефективним для спільного розвитку в контексті загальноукраїнських та світових процесів, пішло б на користь інтеграційним процесам не лише на півострові, але й Україні в цілому.

Результати, отримані С.Хаїровою, можна доповнити дослідженнями К.Коростеліної щодо специфіки ідентичності та лідерства у росіян і кримських татар. К.Коростеліній вдалося показати, що в росіян Криму „особистісна ідентичність посідає одне з провідних місць і практично не пов’язана із соціальними ідентичностями” [8]. Натомість, для кримських татар „особистісна ідентичність є локальною й визначається особливостями соціальних ідентичностей”. Взагалі, „етнічна ідентичність кримських татар є самостійною, базовою ідентичністю в системі ідентичностей”, а в росіян етнічна ідентичність більше пов’язана з іншими соціальними ідентичностями, соціальними наставленнями, з оцінкою економічного становища й націоналізмом.

Отже, робить висновок дослідниця, в основі оцінки і реакції на соціальні ситуації буде лежати, у випадку росіян, індивідуальний аналіз, у випадку татар – групова оцінка [8]. Що ж до специфіки лідерства, то „кримсько-татарський лідер соціальної і політичної активності прагне довести власну цінність як особистості, завоювати суспільне визнання, продемонструвати перевагу над суперниками, тоді як лідер слов’ян орієнтується на продуктивне, діяльнісне життя” [9]. Цікавим є також порівняння ціннісно-мотиваційної сфери представників масового типу обох народів. За даними К.Коростеліної, масовий тип серед кримських татар характеризується „виконавчістю, дисциплінованістю, високими матеріальними запитами. Вони життєрадісні, цінують наявність добрих і вірних друзів, а також чесність у стосунках з людьми. Представники цього ж типу серед слов’ян володіють гарними манерами, впевненістю у собі, почуттям гумору, цінують природу, вірші, музику та інші твори мистецтва”[9].

В.Одайник підкреслює, що повна культурна інтеграція двох груп населення можлива лише при достатньо повному співпадінні суперего цих груп, а для цього потрібна довга історія культурного виховання та самовиховання на рівні еліт і на побутовому рівні. Метою міжгрупового зближення має бути витворення більш-менш єдиної культури, світогляду, цінностей і норм. Кожна група повинна навчитися ставитись до інших, як до себе, ідентифікуватися з історією та культурними цінностями інших [10, с.95]. Д.Мацумото також пише про необхідність гнучкого етно- чи культуроцентризму, тобто вміння у міжкультурній комунікації (а вона може бути проблемною і всередині етногрупи) виходити за рамки власних культурних фільтрів [11, с.76-77].

Одним з мислителів, які глибоко розбиралися у проблемах державотворення, національної єдності, інтеграції та сепаратизму, був Х.Ортега-і-Гасет. Він постійно підкреслював, що „держава – не кровне споріднення, не мовна і не територіальна єдність… це передусім план дії, програма співпраці” [12, с.120]. Для більшої ясності Ортега-і-Гасет наводить популярний вислів Ренана: „Існування нації – це щоденний плебісцит” [12, с.127]. На думку іспанського мислителя, сучасна нація-держава може народитися лише з таких двох джерел: „по-перше, проекту побудови тотального співжиття спільними зусиллями; по-друге, з відданості людей цьому захоплюючому проектові. Ця загальна відданість породжує внутрішню міць” [12, с.129]. Ортега-і-Гасет, як і багато інших мислителів, застерігає від того, щоб джерело нації шукали в сім’ї, родовій, пращурній спільноті, взагалі в минулому. Скоріше навпаки, „нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра” [12, с.145]. Він усіляко підкреслює значення для інтеграційних процесів у суспільстві так називаних духовних функцій, маючи на увазі процеси творення або приймання кожним громадянином великих проектів, ідей та колективних вартостей. Гранична атрофія цих функцій і призводить, на його думку, до „відокремленості, відрубності індивіда, групи чи регіону” [12, с.168].

Праці філософа рясніють чіткими формулами, які можуть взяти на озброєння справжні державники: „Тільки вдатна міжнародна політика, політика далекосяжних намірів, уможливлює вдалу внутрішню політику”, „Суть партикуляризму полягає в тому, що кожна група перестає почувати себе частиною, а відтак перестає поділяти почуття інших”, „Прикрощі чи труднощі, які за часів єдності переносяться легко, здаються нестерпними, коли душа спільноти виокремлюється зі спільного національного життя”, „Коли якесь суспільство стає жертвою партикуляризму, завжди можна стверджувати, що саме центральна влада першою його продемонструвала”, „Єднання нації відбувається довкола великих спонукальних діянь, що потребують від усіх максимуму віддачі, а відтак дисципліни і взаємовигоди” [12, с.147,152,153].

Таким чином, іспанський мислитель дає нам досить простий, відомий з давніх-давен, але такий нелегкий для виконання „рецепт” національної єдності, сили та убезпечення від будь-якого сепаратизму: Київ має зробитися „привідцем великих діянь”, піти „на службу високих правових, моральних та релігійних ідей”, накреслити „взірцевий план соціального ладу”, зробити нормою „перевагу кращих над нижчими, активних над інертними, кмітливих над тугодумами, благородних над ницими”. І тоді люди будуть надихатися усіма цими прагненнями, нормами, звичаями, ідеями, будуть вірити в них, шанувати їх або ж боятися їх. Але для цього представники верхівки мусять пристосовувати власні долі до національної, а не навпаки [12, с.154].

Важливим чинником формування регіональної, локальної чи загальноукраїнської ідентичності є так званий цивілізаційно-культурний чинник, тісно пов’язаний з процесами глобалізації та входженням України в постіндустріальну фазу розвитку. Сучасні світові процеси – це значною мірою конкуренція, змагання різних цивілізацій, культурних суперматриць, таких як північноамериканська (США), західноєвропейська, китайська, арабська і, серед інших, східнослов’янська (Росія, Україна, Бєларусь).

У зв’язку з цим побільшало публікацій та наукових розвідок, які піднімають проблеми конкурентоспроможності української культури у глобальному світі, обгрунтовують шляхи цивілізаційного вибору для нашої країни, стратегію вбудовування у світові процеси. Вибір цей залежить, образно кажучи, від потужності інформаційного поля української культури, інших культур, що поширені на території України, їх взаємодії, співвідношення з культурним полем східнослов’янської, західноєвропейської та американської (США) цивілізацій. І провідне значення має тут наявність адекватної до вимог часу духовної (символьної) та владної еліт.

Мовна, етнічна, культурна, політична ідентифікація населення Криму та іншої України в цьому дискурсі є досить чітким показником, яскравим індикатором стану культурно-інформаційного простору та процесів цивілізаційного вибору. Наприклад, поширеність у великих містах російської мови можна пояснити спонтанним розв’язанням суперечності між етнічною українською культурою (стійкими рисами етнопсихіки) та викликами глобалізації, що постали при розпаді СРСР. У випадку, якщо адекватний (достатньо потужний, потрібного культурного рівня) та своєчасний «відгук» з боку титульної нації не здійснюється, то його все одно формують елітні прошарки, але вже з позиції (засобами, цінностями) інших етнічних матриць та/або всієї цивілізаційної суперматриці, в даному випадку східнослов’янської, у якій культурно-інформаційну монополію утримує Росія і, отже, російська мова.

Висновок. Проблема повноцінної (перш за все культурно-психологічної) інтеграції Кримського півострова в єдину Україну обертається, таким чином, проблемою духовного, культурного об’єднання, згуртування, інтеграції самого українського етносу, але вже на вищому ступені, відповідно до викликів глобалізованого світу. А для цього об’єднавча ідея має бути водночас національно-етнічною та цивілізаційною, такою, що визначає особливу «місію», роль Української держави у світовому процесі, вказує на засоби виконання цієї «місії» та, в ідеалі, є привабливою для всіх етнічних спільнот, що творять українську політичну націю. Цивілізаційна ідея розробляється і формулюється лідерами-стратегами, здатними у своїх думках і діях давати суспільству нові, вищі ціннісні взірці, «вмикати» конструктивні, творчі сили українського менталітету, натомість крок за кроком долати накопичені впродовж історії дистреси, комплекси, деформації, знаходити точки дотику із цінностями, «місіями» інших етнічних спільностей, творити цілісне культурно-інформаційне поле держави.

Література:

1. Яворський Дж. Значення Криму для України та її майбутньої безпеки // Матеріали конференції «Розвиток подій у Криму: дилема для України та значення для регіональної безпеки», 23-25 жовтня 1994 р. http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=403.
2. Шульга М.О. Рефлексії українського суспільства над своєю полікультурністю і проблеми кримських татар // Кримські татари і українське суспільство: Проблеми політичної та соціальної інтеграції. Матеріали конференції 26 – 27 листопада 1998 року. – К. – УНЦПД. – 1998. http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=801.
3. Семенко Б. Френсіс Фукуяма і кримський інформаційний простір… // Телекритика. – 04.07.2007. http://telekritika.kiev.ua/articles/162/0/9457/frensis_fukujama_i_krimskij_informacijnij_prostir/
4. Сагитова Л.В. Региональная идентичность: социальные детерминанты и конструктивистская деятельность СМИ (на примере Республики Татарстан) // Центр и региональные идентичности в России / под ред. В.Гельмана, Т.Хопфа. Серия «Труды факультета политических наук и социологии», вып. 11). – СПб.; М.: издательство Европейского университета в Санкт-Петербурге; Летний сад, 2003. – С.77-124. http://www.ethnonet.ru/lib/1003-01.html.
5. Шангіна Л. Про країну, державу та громадян у перехідному віці // Дзеркало тижня. – № 31 (610), 19-26 серпня 2006 р.
6. Галенко О. Три України, два Крима і одна історія – всесвітня // Крим в історичних реаліях України: Матеріали наукової конференції “Крим в історичних реаліях України: До 50-річчя входження Криму до складу УРСР”. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – 404 с. – C. 39-77.
7. Хаирова С.И. Особенности родительского отношения в различных этнических группах // Наукові студії із соціальної та політичної психології: Зб.статей. – К.: ТОВ «Видавництво гуманітарної літератури «Абрис», 2002. – Вип. 5 (8). – С.113-124.
8. Коростеліна К.В. Особистісна й етнічна ідентичності кримських татар і росіян: порівняльний аналіз // Проблеми загальної та педагогічної психології: Зб. наук. праць Ін-ту психол. ім. Г.С.Костюка АПН України / За ред. Максименка С.Д. – К.: ГНОЗІС, 2002, т.ІV, ч.1. – С.117-121.
9. Коростелина К.В. Этничность как детерминанта политической и социальной активности // Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави. Зб.наук.праць. – Вип.3. – К., 2001. – С.307-309.
10. Одайник В. Психология политики. Политические и социальные идеи К.Г.Юнга. – СПб.: Ювента, 1996. – 384 с.
11. Мацумото Д. Психология и культура. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 416 с.
12. Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори / Пер.з ісп. В.Бурггардта, В.Сахна, О.Товстенко. – К.: Основи, 1994. – 420 с.