Соціально-психологічне підгрунтя правових відносин в Україні


Лариса Карп’юк, виконавчий директор ГО „СЕНС”

Соціально-психологічне підгрунтя правових відносин в Україні

Кожен Закон, що приймається і функціонує в державі, повинен бути сутнісним утворенням, в ідеалі – „діяльним духом” суспільства, а не мертвою буквою, декларованим на папері і невиконуваним. В більшості випадків у нашій країні закони виконували тільки функцію, необхідну для самих юридичних інституцій. Вони були реаліями паралельного світу для більшості громадян, а не усвідомленою і підтриманою нормою співжиття. Такими, на жаль, вони залишаються і дотепер, тобто перебувають у пасивному стані щодо стосунків між людьми. Адже не секрет, що більшість наших співгромадян ознайомлюється із положенням закону лише у випадку судових розслідувань, судової тяжби і т.п., лише тоді, коли у цьому є гостра життєва необхідність.

Нерідко вчені-гуманітарії, насамперед філософи, соціальні психологи і соціологи, вважають, що закони та їх функціонування уже самі собою, „автоматично” перебувають у полі повсякденних стосунків між людьми, є реальним керівництвом до дії. Але така ситуація характерна швидше для Західної Атлантичної цивілізації, ментальність якої має корінні відмінності від Православно-словʼянської цивілізації [1;2;3]. Не вдаючись у подробиці, зауважимо, що в більшості західних країн закон і право справді є системоутворюючим, інтегруючим чинником, бо це співпадає з їх неписаною, звичаєвою нормативністю, це корениться в їх глибинній ментальності. В Україні, на наш погляд, це не так, і закони, здебільшого, мають зовнішній, формальний щодо суспільних стосунків характер. Існує ціла низка барʼєрів для дотримання самої Конституції і дії розгалуженої мережі законів, тобто для створення, образно кажучи, кровоносної системи (системи зворотних звʼязків) між державою, інституціями та головним субʼєктом права – громадянином.

Створення законів для еволюційного поступу тієї чи іншої держави – це справа, яка потребує активної участі не лише компетентних юристів з державницьким мисленням, але і численних фахівців з інших галузей суспільного знання. Конституцієдавчий процес вимагає, в першу чергу, побудови тієї системи функціонування соціального організму, який міг би забезпечувати повноцінну діяльність і взаємодію усіх сфер, від політики і добробуту громадян до виховання людини і формування високих цінностей. А це означає не лише прописати букву закону, але вловити його „дух”.

Дух закону – це та сфера деонтичної нормативності [4], що найкраще виявляється у звичаєвому, традиційному праві. І всіляке виписування норм і правил, що не будуть співвідноситися із внутрішніми чинниками суспільства, його соціально-психологічними особливостями, приречене на неуспіх, на їх нежиттєвість. При всій повазі до західних правил і свобод, вони можуть функціонувати лише у середовищі вільних людей. Перед тим, як встановлювати правила гри для тих чи інших суспільних процесів, необхідно відповісти на запитання: „А чи не суперечать вони тим усталеним правилам поведінки, які побутували віками і ще не віджили?”

На жаль, в Україні дотепер не прижилися такі цінності, як внутрішня свобода, почуття власної гідності. А без розвитку саме цих чинників взагалі неможливі дієві закони, що утверджують ліберальні погляди і лібералізм у всіх сферах суспільних стосунків. І такі суперечності часто призводять до зворотних результатів. Свобода і гідність людини у Конституції є лише декларованою не лише тому, що більшість співгромадян не вірять у дієздатність законів, не хочуть і не вміють, не звикли використовувати наявні в законах механізми реалізації своїх прав і свобод, а тому, що свобода і людська гідність ще не стали їх внутрішньою потребою, глибинною цінністю. Якщо це замкнене коло, цю суперечливу практичну площину не розірвати, ми отримаємо ще одну недієздатну Конституцію, а вона, по суті, має бути не просто написаною, а закарбованою в серці, вибореною і вистражданою, скажімо, так, як у Сполучених Штатах.
Нижче перерахуємо неусвідомлювані широким загалом чинники-перепони, головні барʼєри на шляху до справжнього, а не декларативного функціонування Конституції.

1.Основним барʼєром, на наш погляд, є невідповідність між традиціями функціонування звичаєвого права, з одного боку і реаліями сьогодення – з іншого. Звичаєве право, що тримало спільноту як єдине ціле протягом століть, в Україні мало ситуативний характер, не мало інституційної спадкоємності, тяглості, і тому перейшло у декларовану пострадянську дійсність як інструмент односторонніх дій влади-субʼєкта над обʼєктом-народом. З іншого боку, воно у сьогоденних реаліях соціально-психологічної дійсності (надзвичайно низького рівня державницького мислення загалу), спотворене радянським впливом і ринковими цінностями, функціонує як право сили, влади і грошей. Людське життя знецінене тому, що знецінене ставлення до нього; нам потрібна уявна влада, держава; ми вимагаємо, а не створюємо. І це очевидно, що нізвідки, само собою, ніщо і не виникне.
Звичайний мешканець міста і села ніколи не ставить за мету прочитати ту чи іншу статтю закону, щоб вирішити свої проблеми, які стосуються дії чи бездії гравців законодавчого поля. Адже не є секретом, що незнання законів призводить до створення паралельних структур (як у нашому світогляді, так і в суспільній дійсності), які є квазі-утвореннями, уявленнями, навіть грубим невіглаством і спричиняють ситуацію, яку ми всі спостерігаємо сьогодні.

2.Барʼєр другий – вибірковість дії закону, вигородження „своїх” або рідні і бажання зіпхнути провину за здійснюване на „чужих”, уникнути покарання. У нашій свідомості повністю відсутні обовʼязки перед громадою, державою і т.д. „Его” людини і небажання дотримуватися основних принципів у першу чергу відносно самого себе і робить усіх нас заручниками неправових стосунків. У церкву ще людина може прийти на каяття, а сказати – судіть мене по всій строгості закону – це і в інших країнах вважається винятковим, а в нас і поготів.

З цим повʼязане і переважання права сили і права морального ставлення. Увесь цивілізований світ живе за постулатами рацональної логіки, вироблених та обгрунтованих принципів справедливості, соціально корисних норм поведінки і тих широких можливостей і необхідних обмежень, які нам дає закон. У нас, в Україні, взаємостосунки між державою і людиною відбуваються не в демократично-правовій, а у феодально-силовій площині – правда лише там, де сила. Свої, учасники мережі непотизму, будь то влада, фірма чи громадська організація, апріорі наділяються правами переваги у вибірковості трактування статей закону, праві їх обходити чи уникати покарання. Практики правового поля несвідомо створюють піраміду причинно-наслідкових реалій під когось, вигаданого чи реально існуючого.

3.Барʼєр третій. Іще одна проблема – надто звужене та абстрактне розуміння поняття правового поля: як навчання законодавчим процесам, так і запровадження самих законів відбувається так, начебто вони діють у позалюдському полі, у безповітряному просторі. Таке поняття, як колективна психіка дотепер не є предметом вивчення у суспільних науках, а в юридичному полі і поготів, а саме це поняття і є тим головним чинником, що сприяє демократії або навпаки – звужує її функціонування.
Не звертається увага на формування адекватних механізмів, на контроль громадськості за дотриманням правових взаємовідносин, так, начебто це може здійснюватися само собою. А це і є наріжним каменем у функціонуванні правових взаємовідносин.

4.Барʼєр четвертий. Для України багато важить моральний осуд, і сталася дивна річ, що цей моральний осуд зі зникненням впливу громад зник остаточно. Лише певна частина Західно-українських земель іще вряди-годи дотримується даних принципів, зважає на думку сусіда. Решта ж її повністю ігнорує, і відсутність морального поля стосунків до іншого зводить нанівець усі намагання опертися на закон. Закон є живою системою людських стосунків, які грунтуються на деонтичній (неписаній) нормативності, він є наслідком і причиною водночас, будучи діалектичною цілісністю. Ми перебуваємо у стані аномії та відсутності прагнення самих громадян неухильно дотримуватися букви закону. Їм видається, що не платити податок, взяти тихенько недорогу річ, коли про це ніхто не дізнається, не є проступком. А це вже з великою очевидністю свідчить про інфантильно-споживацьке ставлення до дійсності.

5.Барʼєр пʼятий. Традиційні звичаї та релігія можуть лише стримати суспільство від повного морального розкладу і деградації. Але створити міцну заможну державу і відповідального діяльного громадянина українська традиційна мораль сама по собі не в змозі. Причина – відсутність у нашій традиції культури підприємництва, економічної ініціативи, чесної праці на виборній посаді, особистої відповідальності, раціональної дії, матеріального успіху, здобутого власним розумом, організованістю і працею. Мало того, будь-яке прагнення людини започаткувати нову справу, отримати прибуток законним шляхом призводить до осуду з боку оточення, викликає ставлення до неї як до олігарха чи, як мінімум, шкідливого вискочки. Але суспільна природа не терпить пустоти: економічну і політичну ніші займають вихідці з найрізноманітніших неукраїнських спільнот і, як наслідок, ми не володіємо самі своєю державою ні економічно, ні юридично, ні політично, ні культурно.

6.Барʼєр шостий, який, як і всі попередні, пронизує не лише систему правових стосунків, але і всю державу як систему, – це неправильне начання саме юридично-правовим аспектам як у школі, так і вищих навчальних закладах. Немає так потрібного всім акценту на тому, що ця галузь є (повинна бути) практичною реалізацією, а не лише знаннями як такими.

Ще одним важливим чинником є ціннісна складова держави. Будучи на першому місці щодо корупції і на останньому місці щодо ефективності у Європі, ми повинні усіма можливими засобами стимулювати прискорений розвиток цінностей сучасного суспільства, і хоча б усвідомлювати свої негаразди й самим їх регулювати. І, по можливості, вивчати, аналізувати нашу колективну ментальність, її проблеми та шляхи вдосконалення, як це робив, наприклад, В.Липинський [5]. Не може бути успішним той процес, який не лише не скеровується відповідним чином, а, навпаки, наштовхується на численні барʼєри колективної психіки.

Таким чином, для виконання завдань, які нам дає Конституція, необхідно вчитися долати барʼєри, і не зовнішні, а внутрішні – ті, які перед нами ставить колективна психіка, весь негативний спадок минулого, і працювати саме в полі людських стосунків, громадянської етики і моральної дії – „практичного розуму”, як сказав би Іммануїл Кант.

Література:

1. Hofshtede G. Cultures and Organizations. – London: Harper Collins Publishers, 1991. – 280 с.
2. Лурье С.В. Историческая этнология. – М.: Аспект Пресс, 1997.
3. Зрайко Р.І., Карп’юк Л.А. Соцієтально- та індивідуально-психологічні чинники морального стану українського суспільства // Соціальна психологія. – 2009. – № 4 (36). – С.55-64.
4. Бобнева М.К. Социальные нормы и регуляция поведения. – М., 1978. – 312 с.
5. Липинський В.К. Листи до братів-хліборобів. – Київ – Філадельфія: Інститут східноєвропейських досліджень НАН України, Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського, 1995. – 472 с.