Суспільна свідомість як детермінанта державного розвитку


Валерія Жовтянська,
Інститут соціальної та політичної психології НАПН України

Суспільна свідомість як детермінанта державного розвитку

Виявлення детермінант суспільного розвитку є одним з головних і водночас інтригуючих завдань соціогуманітарної науки. Завдяки пріоритетній ролі марксизму в інтерпретації соціальних явищ, у нашій науці довгий час превалювала думка про те, що ці детермінанти кореняться в так званому «матеріальному базисі». Але і в пострадянській період, коли марксизм вже потроху зійшов з авансцени, ця думка, принаймні спочатку, не втрачала своїх панівних позицій. Це було пов’язано з тим, що при розбудові капіталізму і ринкових відносин економічним чинникам приділялося багато уваги. При цьому психологічні засади суспільного розвитку негласно розглядались як другорядні. Головне практичне завдання соціальної психології тоді вбачалося передусім в напрацюванні механізмів адаптації людей до нових соціальних умов.

Видається, саме зараз як ніколи, стає наочною думка, що немає ніяких «нових соціальних умов» поза новою суспільною свідомістю. І саме зміни в цій свідомості стають визначальними для становлення і утвердження нових соціальних формацій. Це стало помітним тому, що зміни в суспільній думці на пострадянському просторі відбуваються за історичними мірками настільки швидко, що не помітити їх, а разом з ним і їх соціальних наслідків, стає майже неможливо.

Іншими словами, саме так звану «ідеологічну надбудову», а не «матеріальний базис» слід розглядати як основний чинник соціального розвитку. Нагадаю, що Маркс таким чинником вважав виробничі потужності і відносини, а для ідеології відводив роль вторинного чинника, який мав виправдовувати і закріплювати вигідний елітам класовий розподіл [1]. Така модель соціогенезу цілком узгоджується із матеріалістичним постулатом про онтологічний примат буття над свідомістю, але вона явно не спроможна пояснити ті соціальні колізії, які ми можемо спостерігати в сучасному світі.

Я наразі не хочу сказати, що ідеологія, точніше ідеологічне вчення, не може використовуватися елітами для закріплення влади (про це піде мова окремо). Але прийняття–неприйняття цих вчень суспільством, також як і прийняття–неприйняття ним того чи іншого соціального устрою, саме залежить від запитів, бажань уявлень, цінностей і норм цього суспільства, тобто залежить від змістових характеристик масової свідомості. До речі, саме комплекс поглядів і очікувань щодо соціального устрою (те, яким він має бути і як його досягти), прийнятий у соціальній групі, називається ідеологією у психологічній науці [2]. Тобто це не обов’язково ті ідеологічні вчення, які пропонуються елітами для суспільства (хоча, в окремих випадках, можливо і вони, за умов, що вони будуть прийняті й розділені суспільством). Я відстоюю тезу про те, що саме такі представлені у суспільстві ідеології, а зовсім не «матеріальний базис» є первинною детермінантою історіогенезу. Отже, змістові особливості суспільної свідомості, а, передусім, ідеологічні, ми будемо розглядати як вихідні засади соціального, і зокрема, державного розвитку.
Звісно, до певної міри питання про пріоритет свідомості чи буття (або ідеології чи матеріального базису) – це питання про курку і яйце, і його завжди слід розглядати діалектично. Але оскільки саме «об’єктивні» чинники довго виходили на перший план у науковому аналізі суспільного розвитку, хотілося би більше уваги приділити саме протилежній складовій діалектичної пари.
Крім того, спускаючись від абстрактно-філософських проблем до конкретної суспільної практики, слід зауважити наступне. При демократичному державному устрої роль суспільної свідомості виходить на перший план. Справді, тут влада і важелі правління належить демосу і саме від його соціальних поглядів, від його відповідальності і компетентності залежить те, яким чином буде розвиватися суспільство.

Гарантія прав і свобод, яка існує в сучасних ліберальних демократіях, передбачає мінімум обмежень, мінімум диктату держави на громадянина. Така модель соціального устрою буде життєздатною, лише якщо громадянин разом із свободами буде мати й відповідальність. Іншими словами, мінімум зовнішнього контролю має бути компенсованим максимумом внутрішнього контролю – добровільного дотримання громадянином норм моралі і його високої правосвідомості.

Це означає, по-перше, що в громадянина має бути сформована просоціальна система цінностей, яка буде превалювати над можливими ситуативними антисоціальними інтересами. За таких умов виконання законів є результатом не страху перед покаранням, а особистісних переконань. По-друге, добровільне підпорядкування закону означає, що цей закон приймається громадянином як щось належне, а не як зовнішній нав’язаний примус. Це, в свою чергу, можливо лише за умов, якщо законодавчі норми є результатом суспільного договору, прийнятого громадянами та державою. Тобто громадянин є суб’єктом правотворення, і може прямо чи опосередковано впливати на прийняття чи зміни законодавчих актів, і навіть самих державних засад, представлених у Конституції. Тобто ми приходимо до того, що для ефективного функціонування демократичного суспільства, громадянин має бути активним і компетентним суб’єктом.

Це, звісно, не значить, що в демократичному суспільстві всі його члени ідеальні, не порушують закон і т. ін. Просто антисоціальні громадяни у реальних функціонуючих демократіях залишаються в маргінесі. Але якщо їх кількість починає перевищувати певне критичне значення, то таке суспільство дуже швидко вироджується в таку собі фасадну демократію. Передусім це проявляється в поширенні у суспільстві неконтрольованих насильницьких дій (рекету, бандитизму тощо), хабарництві, різного роду економічних оборудках, згодом – після поєднання кримінального світу і неконтрольованих суспільством еліт – в класичну корупційну модель суспільно-економічних відносин, яка є дуже розповсюдженою в сучасному світі.

Неважко бачити, що саме такий спосіб функціонування суспільства був притаманний певний час більшості країн пострадянського простору. Як виявилось, повалення тоталітарної устрою ще зовсім не обов’язково гарантує перехід до суспільного розвитку на кшталт Західних демократій. І це легко пояснити. Річ у тім, що населення пострадянських країн здебільшого не мало тих цінностей, поглядів, відповідальності і компетентності, які могли б забезпечити такий складний і водночас такий простий, за виконання певних умов, спосіб функціонування демократичних спільнот.

Втім, корупційна модель державного устрою є не дуже стійкою внаслідок своєї очевидної соціальної та економічної неефективності. Для виходу з її складних тенет існують два шляхи. Перший – це перехід до відкритого суспільства, що можливо лише після накопичення соціального досвіду і, як наслідок, – значущих зрушень у масовій свідомості (тобто «дорослішання» суспільства). Власне, це якраз той шлях, яким зараз намагається йти Україна. Другий спосіб – це вихід за межі навіть фасадної демократії.

Останній варіант також є широко розповсюдженим у сучасному світі. Річ у тім, що якщо суспільство не готове контролювати себе само, то в ньому дуже швидко з’являється запит на «сильну руку», і нестача внутрішнього контролю компенсується зовнішнім. Найчастіше це реалізується в авторитарних моделях правління. Але цікавим є те, що і такий спосіб соціального устрою є нестійким, і це пов’язано з двома причинами.

По-перше, завжди буде існувати страта населення, яка не буде задоволена жорсткими методами правління й обмеженням громадянських прав і свобод. Зазвичай, цією стратою виявляється інтелігенція, яка, як правило, має можливості проявити свою позицію. Надалі все буде залежати від потужності цієї страти, її ролі й авторитету у суспільстві, а також від того, наскільки запропоновані нею погляди, норми і цінності будуть прийняті широкими верствами населення.

Друга причина, знову ж таки, у не надто високій ефективності такого способу правління, яке економічно завжди буде програвати вільним ринковим демократіям. До того ж, авторитарна модель дуже часто виявляється зрощеною з корупційною. Від того, наскільки авторитарній верхівці вдається «приборкати» неринкові схеми, значною мірою залежить і життєздатність таких режимів. Як приклад, можна пригадати українські реалії часів президенства В.Януковича, якому постійно закидали звинувачення в системній корупції, і правління якого закінчилося поваленням дещо слабкого, але вже авторитарного режиму. Натомість авторитарне правління О.Лукашенка в Білорусі, якому вдається приборкати чи, принаймні, прикрити корупційну складову, є доволі стійким.

Але, в будь-якому разі, влада авторитарного режиму в сучасному світі завжди під загрозою, оскільки поруч представлені більш конкурентоспроможні суспільні моделі. Іноді після повалення авторитарного правління суспільство знов опиняється в ситуації тотальної корупції (як це, наприклад, було з Україною після Помаранчевої революції), або анархії (як це зараз відбувається в Лівії). Іноді країни доволі довго ходять по колу між спробами побудувати демократію, що закінчуються економічним фіаско, і авторитарним режимом, який спроможний «навести порядок» на деякий час, але згодом також ламається під натиском невдоволення (у такому колі часто-густо опинялися країни Африки і Латинської Америки).

Звісно, авторитарні еліти зацікавлені у збереженні своєї влади, але, як уже говорилося, стратегічно ці режими дуже вразливі і нестійкі. Єдиний їх потенційний спосіб виживання, за браком економічних ресурсів, – це ресурс ідеологічний. Йдеться якраз про спосіб використання ідеології для збереження панування еліт, – цілком за Марксом. Але тут годяться не будь-які ідеології, а лише антиліберальні – ті що утверджують примат держави над особистістю. За умов секулярного суспільства для цих цілей підходять лише два варіанти – ультраправі або ультраліві ідеології. Перший варіант використала авторитарна влада сучасної Росії, яка скористалася реваншистськими настроями і культурною кризою у країні для збереження й укріплення своїх позицій на основі ідеології «Руського світу». Втім більшість авторитарних режимів сучасного світу користуються більш багатою на змісти і зовні більш привабливою комуністичною ідеологією (Куба, Китай, Північна Корея та ін.).

Слід зауважити, що при всій зовнішній несхожості в плані соціальної імплементації ультраправа й ультраліва ідеологія доволі подібні. Обидві обирають зовнішнього чи внутрішнього ворога (расового, класового, культурного, узагалі – Іншого), якому приписується звинувачення у наявних в країні, або й у світі в цілому, проблемах. Таке протиставлення себе Іншому дозволяє консолідувати суспільство, зокрема й навколо влади, та змістити акценти уваги з актуальних проблем в іншу площину. Зрозуміло, що суспільство, яке готове прийняту таку інтерпретативну схему, має мати невисокий рівень соціальної компетентності, а також не надто високо цінувати індивідуальну свободу і суб’єктність, щоб віддати владі мандат на майже необмежені бразди правління. Авторитаризм, озброєний ідеологією, перетворюється на тоталітаризм – значно більш стійку форму суспільного устрою.

Висновок. Можна виділити наступні аспекти суспільної свідомості, які визначають характер соціального устрою держави: соціальна компетентність, орієнтації на громадянські права і свободи, суб’єктність (громадянська активність і відповідальність), просоціальна система цінностей.

Література

1. Маркс, К., Енгельс Ф. (1955). Сочинения (Т. 3). М.: Политиздат.
2. Jost, J.T, Federico, C.M, Napier, J.L. (2009). Political ideology: its structure, functions, and elective affinities. Annual Review of Psychology, 60, 307-337.