Семіотико-правові аспекти реформування правової системи України


Олег Павлишин, докторант докторантури
та ад’юнктури Національної академії внутрішніх справ

Семіотико-правові аспекти реформування правової системи України

Останній рік був надзвичайно важливим для України і знаковим для всього світу. Протистояння на Сході України має дуже глибокі першопричини та відповідне значення для майбутнього – політичне, культурно-цивілізаційне, економічне. Для реалізації значного потенціалу змін, який існує в суспільстві на пострадянському просторі, необхідне відповідне правове забезпечення реформування життя соціуму, формування нових структур, які відображають очікування людей та реальний стан суспільних відносин.
Як виявилося, неможливо будувати сучасну і суверенну Україну на основі застарілого державницького механізму та за допомогою бюрократичного апарату УРСР. Якщо ж реалістично оцінювати ситуацію, то й саме суспільство в переважній більшості на початку 1990-х років не дозріло до свободи, відповідальності, які отримало в дар радше через історичні події, звитяги та самопожертву численних попередніх поколінь, аніж завдяки власним зусиллям.
Самостійністю треба вміти розпорядитися – і справа не в самих політичних елітах, адже вони є органічною частиною народу. Того народу, який намагався жити краще, вкотре обираючи керівництво держави з-поміж відомих персоналій та політичних сил. Результати усіх попередніх виборів (зокрема, й останніх) добре відображають стан політичної культури громадян, рівень розвитку їхньої свідомості, вказують на співвідношення тих, що аналізують декларації політиків та їхні дії, із тими, що не схильні до критичного мислення. При цьому рівень очікувань населення в черговий раз дуже високий, тоді як без політичної активності та самоорганізації суспільства зміни не відбудуться.
Як відомо, політична та правова культура утворюють певну єдність – без чіткого розуміння мети реформи та усвідомлення бажаного стану соціальних відносин втрачається сенс прийняття законів. Разом із тим, будь-яка запланована реформа зводиться нанівець законодавством, у якому свідомо чи несвідомо закладені механізми опору змінам або «запобіжники», які не дозволяють фінансовим силам втратити сфери впливу або ліквідувати схеми несправедливого збагачення, тобто наявні норми, виписані таким чином, щоб спотворити реальний зміст нормативного акту й унеможливити адекватний та ефективний вплив на соціальну дійсність, нівелювати його правову цінність, або прийняті з порушенням процедури, що вже стало звичним для влади незалежно від політичної програми чи орієнтації.
У суспільстві, в якому механізми політичного протистояння ще не відпрацьовані належним чином, досить важливим питанням у процесі суспільно-політичної трансформації є проблема правової регламентації політичних, економічних, соціальних процесів. Правотворча діяльність компетентних органів держави є логічним завершенням складного процесу правоутворення, який передбачає виявлення об’єктивної потреби у врегулюванні певної сфери суспільних відносин, формування правових поглядів, науковий аналіз, оцінку дійсності, врахування позицій громадськості та політичних сил.
На процес правоутворення впливають економічні, політичні (як бачимо, значною мірою і зовнішньополітичні), соціальні, національні, ідеологічні та організаційні фактори, тому і ситуація з реформуванням правової системи України не є простою і однозначною.
В будь-якому разі бажане реформування правової системи нашої держави повинно спиратися на адекватний теоретико-методологічний базис, бути системним і послідовним, тоді як більшість спроб «реформування» здійснювалися за допомогою «ручних» важелів керування і мали дещо спонтанний характер.
Усвідомлення цієї проблеми, на жаль, прийшло вже після того, коли можна було б радикально вплинути на ситуацію в країні і своєчасно запобігти негативним тенденціям. І не останню роль у такому стані речей відіграла відсутність у той період втраченої внаслідок особливостей радянської юридичної науки традиції філософсько-правової рефлексії, яка сформувалась у дореволюційній Росії зусиллями багатьох українських та російських філософів і теоретиків права. Очевидно, в суспільстві, яке трансформується, політико-правові проблеми набувають особливо гострого соціального звучання і потребують фундаментального філософського осмислення.
Підтримуючи позицію С.А. Єрохіна, слід відзначити, що головними у процесі трансформації сучасного українського суспільства, його якісної зміни та сутнісного перетворення національної свідомості, є зацікавленість і знання, таким чином, в умовах обмеженої кількості ресурсів найбільш ефективним адмініструванням буде адміністрування мислення. Видається, що основою для реформування всіх інших сфер соціального життя є реформування правової системи, отже, для того, щоб відбулися ґрунтовні зміни, насамперед необхідною є зміна правового мислення.
Сучасні українські політичні еліти знаходяться у процесі становлення. Якщо розглянути основні типи політичного лідерства – традиційний, харизматичний і легітимний лідери (за класифікацією М.Вебера), то для населення нашої держави характерним є сприйняття ідеї традиційного або харизматичного лідера і слабке укорінення концепції легітимного лідера, що пояснюється актуальним рівнем правосвідомості громадян. Політична воля, на яку так сподіваються інтелектуальні еліти та, загалом, освічені та небайдужі громадяни, може з’явитися тільки на певному ґрунті, тому слід формувати та живити його: 1) вивіреними ідеями, орієнтованими на досягнення загального блага; 2) практичними кроками щодо їх реалізації. Саме у наявному рівні правосвідомості, який є сьогодні як у пересічних громадян, так і у правників, слід шукати коріння багатьох великих і дрібних гострих проблем сьогодення.
Саме звідси, на наш погляд, випливає неусвідомленість загальнонаціональної ідеї, яка б об’єднувала суспільство, нерозуміння електоратом політико-правової стратегії тієї чи іншої еліти, що призводить до емоційного, а не аналітичного сприйняття політичного протистояння харизматичних лідерів. У таких умовах посилюється небезпека подальшої дестабілізації суспільного життя внаслідок різкої зміни політичного курсу, економічної стратегії та соціальної політики державної влади тощо. Умови для порушення політичних домовленостей, на меті яких є повернення стабільності у державі, створюються прогалинами у законодавстві, неврегульованістю діяльності політичних еліт, представлених у різних гілках влади, та недостатньою регламентацією відносин між політичними силами, які, користуючись цим, легко відмовляються від “вистражданих” компромісів на користь ситуативного інтересу.
Позитивно, що такі дії отримують належну свідому оцінку виборців, але механізми притягнення до “політичної відповідальності” мають великий запас часу, оскільки розраховані на стабільне функціонування владних структур, тому можливість швидкого реагування на такі “політичні правопорушення” відсутня, що використовують відповідні політичні та економічні сили. Спроби ж змінити ситуацію через дострокові вибори (часто сумнівні з точки зору закону) є стихійними, що в сучасних умовах вочевидь призводить лише до більшої поляризації суспільства і поглибленню хаосу в органах державної влади.
Прийшовши до влади під прапорами демократичних перетворень, політичні еліти нерідко спокушаються повнотою влади, необмеженими можливостями своїх попередників. Здобувши перемогу в процесі політичних змагань ще не досить стійкого демократичного суспільства, надалі вони намагаються втримати повноту влади будь-якою ціною. Ці тенденції, влучно охарактеризовані Дж. Оруелом, який відзначав, що метою репресій є репресії, метою катування – катування, метою влади – сама влада, безумовно повинні обмежуватись правом.
У той же час принцип діяльності опозиції нерідко нагадує сумнозвісне “чим гірше, тим краще”, тому потужні промислові сили не переймаються проблемами консолідації та реального зростання економіки в державі, а вичікують свого шансу отримати “карт-бланш”, підтримуючи своїх ставлеників у політиці. У законодавчому органі робота блокується незалежно від змістовного наповнення законопроектів, щоб довести неспроможність конкурентів реалізувати владу. При реальній ситуації в країні, громадяни якої мають дещо відмінні погляди щодо економічних стратегій та зовнішньополітичного вектору, коаліція об’єктивно не може бути потужною настільки, щоб долати такий супротив опозиції. Особливо тоді, кожного її члена постійно випробовують на “моральну стійкість” вигідними пропозиціями від конкурентів. Судова система, в тому числі стратегічно важливий Конституційний Суд України, органи прокуратури, інші контрольно-наглядові інстанції в цих умовах є полем протистояння, тому кожна фігура на цьому полі – об’єкт інтересу політичних конкурентів. Пересічний виборець не завжди усвідомлює, що за такого стану речей будь-який успіх уряду, що знаходиться при владі, є винятком, результатом виснажливої боротьби, а не показником ефективної економічної та соціальної політики. Разом з тим, наділення виконавчої влади надмірними повноваженнями, які дозволяють підвищити ефективність державного управління, тягне за собою концентрацію та монополізацію владних ресурсів, приховуючи потенційну небезпеку руйнації демократичних підвалин організації суспільного ладу та державного життя.
На наш погляд, саме у правовій площині слід шукати ключ до розв’язання багатьох гострих проблем сьогодення, які розбурхують українське суспільство. Саме правотворчість покликана встановлювати внутрішні “запобіжники” у механізмі правового регулювання, які б не дозволяли перетворювати силу владних повноважень закону на інструмент політичних маніпуляцій. Українська держава потребує ґрунтовного теоретико-методологічного забезпечення правової регламентації взаємодії політичних еліт і визначення власної організаційно-правової моделі забезпечення їх діяльності з метою консолідації суспільства та реалізації загальнодержавних інтересів. Дослідження проблем реформування правової системи повинно здійснюватись на основі сучасних філософсько-правових розробок з урахуванням останніх досягнень у галузі методології гуманітарного пізнання.
Процес формування громадянського суспільства в нашій державі дуже тісно пов’язаний з актуальним рівнем правової свідомості і надзвичайно ускладнений деформованою правосвідомістю перехідного періоду. Однак у процесі становлення громадянського суспільства в нашій державі з’ясувалося, що для цього необхідні не лише культурні, політичні та економічні передумови, але, насамперед, організаційно-правові гарантії належного функціонування його інституцій. Контроль за діяльністю влади повинна здійснювати як, власне, громадськість, так і опозиційні сили, гарантії безперешкодного функціонування яких також мають бути законодавчо закріплені таким чином, щоб досягнення компромісу при прийнятті політичних рішень було єдиною умовою функціонування українського політикуму.
Саме на теоретично обґрунтованій та життєспроможній практично, дієвій правовій основі може бути побудована держава, в якій добробут кожного мешканця України є запорукою свідомої та відповідальної громадянської позиції, а остання – є гарантією дотримання природних прав і захисту інтересів громадян усіма владними органами. Для розробки такої основи потрібне добре розуміння бажаного стану правової системи та детальний план, в якому конкретизація положень здійснюється фактичними учасниками правових відносин, які мають відповідну фахову освіту та власне бачення оптимального шляху розвитку політичної, економічної, правової системи держави та суспільства в цілому. Семіотико-правовий підхід дозволяє аналізувати політичні та правові явища в комплексі як знакові конструкції та елементи цілісної політико-правової реальності.

Література:

1. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И.Матузова и А.В.Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2001. – 776 с.
2. Тихомиров Ю.А. Дозволено, если не запрещено // Хозяйство и право. – 1988. – №6. – С. 10-12.
3. Заграва Е. Глобалізація і нації / Ернст Заграва. – К.: Фенікс, 2002. – 64 с.
4. Грицанов А.А. Оруэлл // Новейший философский словарь: 2-е изд., переработ. и дополн. – Минск: Интерпресссервис; Книжный дом, 2001. – С. 721.