Подолання політико-правового спадку Андрія Вишинського в структурі державного устрою України


Дмитро Добрий,
докторант Національного педагогічного
університету ім. М П.Драгоманова.

Подолання політико-правового спадку Андрія Вишинського в структурі державного устрою України

В стислій формі наводиться апологія двопалатної парламентської республіки континентально-європейського типу, точно такої, як у цивілізаційно близьких до України унітарних Польщі або Чехії. Стверджується, що саме така форма деконцентрованого державного правління з подальшим розширенням меж місцевого самоврядування буде дієвою альтернативою навʼязуваної із-зовні федералізації й вбереже від подальшого хаосу чи повернення до авторитаризму.

In summary form provided apology bicameral parliamentary republic continental European type, such as exactly close to civilization in Ukraine unitary Poland or the Czech Republic. It is alleged that it was a form of government deconcentrated further expansion of the boundaries of local government is an effective alternative imposed from outside federalization and protect against further chaos or a return to authoritarianism.

Справжній архітектор державного устрою СРСР – не ідеолог суспільного ладу, як Ульянов (Ленін), чи політичний провідник, як Джугашвілі (Сталін), а той, хто старанно вибудовував механізми функціонування держапарату у просякнутій могильним духом нечаївщини [7, c. 244-248] країні-експерименті, країні державного атеїзму, де християнську мораль як основу регулювання міжлюдських відносин було замінено чимось на зразок середньовічної єресі, більш відомої нам як «більшовизм» або «марксизм-ленінізм». Хто створював, як би ми сказали сьогодні, управлінські схеми. Хто задавав тон правоохоронній системі. Хто постійно оберігав Вождя, регулярно підживлюючи машину держпропаганди постановочними шоу «викриттів» на відкритих процесах над «змовниками» («шпигунами», «шкідниками», «диверсантами») [1, с. 51], майстерно уникаючи при цьому протягом десятків років жодних репресій й перебуваючи, безумовно, поза будь якою підозрою пожиттєвого керівника Радянського Союзу – ніхто інший, як наш земляк, українець польського походження Андрій Януарійович Вишинський (Andrzej Wyszyński), народжений в Одесі й остаточно сформований як особистіть у Києві – ректор МДУ, академік, очільник прокуратури Радянського Союзу, перший представник Радянського Союзу в ООН і, власне, «сірий кардинал» сталінізму чи не найбільше прислужився до гіперконцентрації владних повноважень в руках однієї окремо взятої людини та однієї окремої взятої політичної партії. Це він вилив у багатогранних формах «культ особи», забезпечивши безмежні повноваження в усіх гілках державної влади, перетвореної виключно на систему насильницького збройного придушення [2] наново закріпаченого населення.
Дихання більшовицького Мефистофеля з блискучою освітою та бек-граундом шляхетського походження досі відчувається на обширах більшості пострадянських державних утворень, де, як і заповів Вишинський, судові й правоохоронні органи (включно з прокуратурою) становлять одне нерозривне ціле, а увесь функціонал держапарату працює виключно на імідж одного чоловіка, від рішень якого залежить будь-хто і будь-що на підконтрольній йому території [3, с. 391]. Альтернативні політичні центри (не те що державні, а бодай партійні, наукові, регіональні чи муніципальні) цілковито виключені. У псевдорелігійній [4, с. 119] тоталітарній системі координат їх не може бути апріорі.
Від 1991 року відроджена Україна старанно уникає членства у клубі «пожиттєвих президентів» північної Євразії, проте, з огляду на криваві події «України без Кучми» (УБК) та Революції Гідності, мусить платити за це щораз вищу ціну. Без врегульованих конституційно-правових демократичних механізмів робити це чимраз важче і важче, а враховуючи нав’язаний нам нещодавно іззовні стан безперервної війни, невдовзі може стати практично неможливо. Гіркий досвід повної анігіляції Української Народної Республіки (УНР), яка так і не спромоглася стати зручною та привабливою для більшості своїх громадян, а, отже, мобілізувати їх на захист політичних цінностей власної Батьківщини, мав би не давати спокою усім сучасним реформаторам.
На нашу думку, однією з базових причин конфліктногенної ситуації всередині країни є напівавторитарний (за Володимиром Полохалом) мутант парламентсько-президентської/президентсько-парламентської форми правління, що, як доводить практика, неодмінно тяжіє до жорсткого президентського авторитаризму. Класична ж президентська форма правління а-ля США чи РФ у нас не може бути збалансована федеративним територіальним устроєм.
Президент не може формально відповідати лише за зовнішню політику та безпековий блок виконавчої влади (окрім МВС), але при цьому реально призначати усіх без винятку голів місцевих державних адміністрацій та суддів. Постійне порушення в Україні базового принципу розподілу влад Шарля Луї Монтеск’є несумісне зі справжньою демократією, воно породжує безперервні протиріччя еліт, призводить до їх взаємного самознищення.
Оптимальною для нас є типова континентально-європейська парламентська республіка з передбаченим всенародним референдумом 2000 року двопалатним парламентом — нижньою палатою представників політпартій та верхньою – із делегатами від територіальних громад. Наявність верхньої палати стане дієвим засобом вираження інтересів регіонів, у т.ч. схильних до сепаратизму. Чисельні депутати нижньої палати обиратимуться виключно на пропорційній основі, сенатори верхньої палати – на мажоритарній від кожної області (або ж їхніми функціями можуть бути наділені голови обласних рад). Таким чином Україна стане в один ряд з такими відомим унітарними двопалатними (бікамеральними) парламентськими республіками Європи як історично близькі нам Польща, Чехія, а також Італія [5].
Чи є ефективною чисто парламентська модель за умов військових конфліктів? Чи не шкодитиме обороноздатності партійна колегіальність в роботі центральних органів державної влади? Гадаємо, на це питання може відповісти успішний приклад Ізраїлю.
Призначувані згори місцеві державні адміністрації як фіктивна підміна локальної демократії скасовуються. Населеними пунктами та їх об’єднаннями надалі керуватимуть виконавчі комітети рад місцевих депутатів на чолі з обраними головами. При цьому керівники підприємств комунальної форми власності, керівники місцевих правоохоронних та судових органів не призначаються виконкомами одноосібно, а лише затверджуються (до прикладу, у формі складання присяги) після обрання громадою.
По лінії уряду дивергенцію місцевих бюджетів з центральним та контроль за нацбезпекою (територіальна цілісність тощо) забезпечуватиме префект, що призначається парламентом. Вертикаль виконавчої влади на місцях зберігається тільки у вигляді галузевої структури міністерств та відомств.
Прокуратура за Вишинським, яка «сама проводила слідство, сама звинувачувала і сама себе контролювала» [6, с. 405] реформується за італійською моделлю, де вона позбавлена слідчої функції.
Нарешті створюються суди присяжних загальної юрисдикції, до виключної прерогативи яких відноситимуться кримінальні справи.
Деконцентрація влади має стати провідним лейтмотивом реформування органів державної влади та місцевого самоврядування, якій в свою чергу підпорядковуватиметься логіка подолання корупції та скорочення видатків на невиробничий сектор, а не навпаки.
Чи потрібно буде для цього застосовувати процедури перезаснування Української держави (наприклад, скликання Установчих Зборів з метою утвердження нової Конституції)? Це вирішуватиме нація. Як зазначає відомий французький знавець революцій Жерар Мере, отримана в результаті боротьби можливість етнотериторіальних спільнот самостійно встановлювати порядок свого існування і є їхнім суверенітетом.

Література:

1. Ваксберг А. И. Царица доказательств. Вышинский и его жертвы / А. И. Ваксберг. – М.: АО “Книга и бизнес”, 1992. – 351 с.
2. Вышинский А. Я. Сталин и враги народа / А. Я. Вышинский . – М.: Алгоритм, 2012. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://publ.lib.ru/ARCHIVES/V/VYSHINSKIY_Andrey_Yanuar%27evich/_Vyshinskiy_A.Ya..html
3. Вышинский А. Я. Судебные речи / А. Я. Вышинский. – М.: Юридическое изд-во НКЮ СССР, 1938. – 519 с.
4. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности / Р. Давид., К. Жоффре-Спинози; пер. с фр. В. А. Туманова. – М.: Международные отношения, 2003. – 399 с.
5. Добрий Д. А. Главу держави Україна відтепер обиратимуть у парламенті або Прем’єрська республіка. Ви погоджуєтеся? / Д. А. Добрий // Живий Журнал. – 2014. – 14 лютого. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dm-dobriy.livejournal.com/131336.html
6. Курчаб-Редліх К. Головою в мур Кремля.: Публіцистичне видання / К. Курчаб-Редліх. – К.: Темпора, 2010. – 440 с.
7. Нечаев С. Г. Катехизис революционера / С. Г. Нечаев // Революционный радикализм в России: век девятнадцатый. Документальная публикация / Под. ред. Е.Л.Рудницкой. – М.: Археографический центр, 1997. – 576 с.